Тридцять років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із трагічних сторінок історії другої половини ХХ століття – війна в Афганістані.
Рішення ввести радянські війська до Афганістану було ухвалено радянським керівництвом 12 грудня 1979 року. Офіційна мета введення була – запобігти загрозі іноземного військового втручання. Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорілася в Афганістані, і стало її активним учасником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») – з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам, в ході конфлікту, активну підтримку надавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року розпочалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка-Шинданд-Кандагар, Термез-Кундуз-Кабул, Хорог-Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року – 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів). Виведення радянських військ з Афганістану розпочалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов’язався вивести свої війська в дев’ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року. За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50183 військовослужбовців. Ще 50100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.
15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який перейшов по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до моджахедів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та поверталися на територію СРСР до квітня 1989 року. Кожен четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, – наші співвітчизники, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся звідти – українець.
Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій військовий обов’язок, залишалися вірними присязі до кінця. Зараз в Україні проживають понад 150 тисяч ветеранів афганської війни, близько 8-ми тисяч з них мають поранення, понад 6 тисяч є інвалідами.
У складний для Батьківщини час, воїни-афганці проявили героїзм і мужність захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України на Сході, воюючи тепер уже проти російських терористів-найманців. У боях на Сході України загинуло більше 70 воїнів-афганців, які одні з перших стали на захист рідної землі. Серед перших захисників України був і заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, Герой України легендарний Олег Міхнюк. Пройшовши пекло Афгану, мужній десантник загинув, боронячи незалежність і цілісність Батьківщини вже сьогодні...
15 лютого ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих, вшановуємо тих, кому довелося воювати в чужих країнах.
Згадаймо той час.
Фотосвітлини воїнів - афганців (Афганістан. Кундуз .1984- 1986)
)
