четвер, 19 травня 2016 р.

День вишиванки

Цьогоріч День вишиванки - 19 травня.
Поки що це не офіційне і відносно нове народне свято, покликане  сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. 

Із давніх - давен українці свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Вважали, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником прихованої у людині магічної сили й водночас оберегом. На виготовлення сорочки йшло чимало часу.
Поле орали, волочили, сіяли льон.
 Молотили, насіння млинкували, а соломку стелили, аби вилежалася на серпневих росах, або вимочували у річці. Довгими зимовими вечорами жінки пряли.
Коли сорочка вже була пошита, її магічну силу мусила примножити вишивка. Вишивкою особливо рясно прикрашали рукава, комір, поділ сорочки, бо вважали, що саме ці місця, де закінчується тканина-панцир, найменше захищені від злих сил. Від них і оберігали людину символічні візерунки  Ставлення до сорочки, значення її в житті людини народ закарбував у прислів’ях і приказках:

Бідний на сорочку старається, 
а багатий і кожуха цурається;
Як неділя, то й сорочка біла;
У кого мати рідненька,
у того й сорочка біленька
й голівка гладенька.
 
Першою одежиною дитини була сорочка, яку обов’язково біля пазушки вишивали синім шовчиком: кілька хрестиків на чисте, щасливе життя, присвячене Богу. Її зберігали аж до появи онука, якому також вишивали сорочечку схожим узором. Це мало принести йому щастя, а роду продовження. Перед весіллям, здебільшого у Великий піст, коли очищається душа, вишивала сорочку й молода для нареченого. В узорах вишивки, як і в народній пісні, майстрині розповідали про свої думки й почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні й замріяні, а є радісні й веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка.

В Україні вишивати вміли скрізь, але кожен район, навіть кожне село, мали свої улюблені кольори, місцеві узори й техніку виконання. Секрети вишивання передавали з покоління в покоління. В орнаментах вишивок майстрині завжди відтворювали красу нашої рідної природи, особливо в період її квітування. Це відбилося й у назвах: «барвінок», «гарбузове листя», «хмелик», «зозулька», «бджілка», «павучок». 

       Україна знає близько100 способів вишивання й мережива. Мова вишиванок - це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць. Ромби, хрестики, лінії, кружальця, складені візерунки, - все то було прагненням людини привернути добро й обійти лихо. Хвиляста чи ламана лінія - безкінечність життя. Часто бачимо у вишивках «баранячі ріжки». 
       Колись давно замість грошей розраховувалися баранами й вівцями. Відтоді, мріючи по достаток, вишивали баранячі ріжки як символ багатства. Червона калина - символ цнотливості, барвінок - немеркнучого життя, яблучне коло - кохання. Тобто люди відображали у вишивках те, що бачили довкола себе. Щиро вірили, що, перенесене з любов’ю і заклинаннями на сорочку, воно довго оберігатиме від хвороб і лиха.
       На Полтавщині полюбляють ніжні відтінки блакитного й жовтого, а то й зовсім біле шитво. У Вінницькій області вишивають суцільно чорним, або ж поєднанням чорного та червоного. У Житомирській і Рівненській областях побутують здебільшого червоні узори, на Київщині - червоні зі синім, іноді з чорним. Багата й різноманітна вишивка у Карпатах, де особливо полюбляють яскраві, барвисті візерунки. У центральних областях України були поширені так звані українки - сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався. У західних областях існувала «гуцулка» - тип сорочки, на якій вишивка розміщувалася уздовж пазухи та коміра, понизу рукава. Серед чоловічих найпоширеніша «чумачка» - сорочка з низеньким стоячим коміром і вишитою пазухою. У таких сорочках наші прадіди їздили у Крим по сіль - чумакували. Одяг для людини давно став чимось дуже звичним, і ми рідко пов’язуємо своє вбрання із настроєм, почуттями, душевним станом. Може, тому що втратили віру в обереги? Тож спробуймо, як і наші прабабусі, відчути себе трохи чаклунами. Повіримо, що прокладаючи на білому полотні нитяні стібки, ми беремо червоний колір від сонця, чорний - від землі, блакитний - від неба, зелений - від трав і листя. Одягнемо таку вишиванку й відчуємо, як додає вона нам здоров’я й снаги, краси й ніжності.
Сучасна вишивка має глибокий зв’язок із традиціями народної вишивки, зберігає свій духовний зміст і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня, - це велике надбання нашої багатовікової культури.
На сьогодні вишиванка стала практично обов’язковою складовою гардеробу українців. Її одягають не лише у святкові дні, а й у буденному житті.

Народне мистецтво Тернопільщини

Народне мистецтво Тернопільщини: альбом / автор - упоряд., передм. М.Білоус. - Тернопіль: Терно-граф, 2006. - 88 с.: іл., портр.
         Альбом "Народне мистецтво Тернопільщини" - перше видання такого типу на Тернопіллі, в якому подані короткі біографії та репродукції творів 27-ми членів, 23-х кандидатів у члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України та розділ "Спадщина".
Присвячується 15-літтю утворення НСМНМУ.
 

                              Легенда про вишиванку

Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.
Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...
А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п'ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.
Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:
Врятуй, мамо, я не хочу помирати!
І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.
Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.
Як і коли прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.
— Слава.
— Що, помирає остання?
— А могла б жити!
Аж кинулася Марія:
— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!
Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:
— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
— Присягаю... Донечкою!
— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки возриш на очах...
Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:
— А виший іще терен... А калину...
Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.
З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.
Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.
Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:
— Боже милий, та ж то моя надія!
...А діти мруть...
— Господи! Та ж я не переживу її смepті!
...А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:
— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!
Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.
Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.
Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:
— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода..., — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.
Дитина на очах зчорніла і померла.
— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки...
З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.
Носять оту красну одіж і понині.
Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей...


Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978 р



Легенди про Борщівську вишивку
 
В одному селі жила дівчина: вродлива, людяна, добре співала, всі односельчани її поважали. Знайшла вона кохання: сільського коваля, теж красивого, але з прикрим характером. Усе йшло до весілля, та молодик
знайшов собі іншу пару— дочку пана. 
Зраджена дівчина після цього втопилася в Дністрі, а коваль, якого відтак покинула панночка, незабаром помер від хвороби. Тоді подруги дівчини на знак жалоби вишили собі сорочки чорними нитками, а згодом й інші мешканці краю стали так одягатися. 
Розповідають також, що якось на Борщівщині виникла хвороба, від якої потерпали лише жінки. Аби захиститися, вони почали густо розшивати сорочки чорними нитками. Це їх і вберегло, адже в давнину вірили: чорним кольором, що асоціюється зі смутком, можна обдурити смерть. 
Є ще й релігійна легенда. Тривала засуха панувала в Борщівському краї, від якої потерпали люди, гинула худоба та врожай. Якось старшій жінці наснився сон, буцім Божа Матір на березі річки вишиває чорним по полотні щедрі візерунки з яскравими кольоровими вставками. І звернулася Вона до тієї жінки, мовляв, коли завершу працю, піде дощ і скропить усе навколо своєю живильною силою, все тоді забуяє. Прокинувшись, жінка вирішила, що сон був віщим, і взялася вишивати, та й односельчанам порадила. Малюнки на полотні можна розтлумачити як родючий ґрунт із врожаєм на ньому. Селянки взялися за рукоділля, а затим прийшли до храму і разом благали про дощ. Пішла довгождана злива, а вишиті чорними нитками сорочки стали оберегами для жителів Тернопілля. 


***
Витоки борщівської вишивки можна простежити ще в трипільській культурі. З того часу до нас дійшли кола, ламані лінії, ромби та інші фігури. Мистецтвознавці доводять, що ця вишивка поруч із полтавською є однією із найдавніших та найпопулярніших нині. 
Попри закладену в ній траурність, борщівські вишиванки з барвистими вкрапленнями виглядають дуже ошатно. Існують два типи такого вбрання: повсякденна сорочка — із візерунком тільки по коміру та на манжетах, і святкова, що має орнамент на грудях, спині, плечах та по всій довжині рукавів. Один такий розкішний рукав жінка могла вишивати цілу зиму. Відтак і однакові сорочки траплялися не надто часто — кожна рукодільниця вкладала в своє творіння власну душу й фантазію. Справжня борщівська сорочка пошита з білого домотканого полотна (переважно з конопляного, лляного практично не використовували) й вишита грубими вовняними нитками. 
Самих технік вишивання борщівської сорочки нараховується понад 50! Кожна така сорочка з бабусиної скрині таїть свої історії й таємниці. Попри сумне походження, борщівська вишиванка має урочистий святковий вигляд та є реліквією для кожної сім'ї.


Про тернопільську вишивку читайте також на:
http://www.hromada.hu
http://biblioteka.ostriv.in.ua
http://teren.in.ua
irbis-nbuv.gov.ua
http://about-ukraine.com