І. Блажкевич - Жінка незламного духу

До 130-ї річниці з дня народження  відомої української письменниці, громадської діячки, педагога, публіциста, етнографа Іванни Блажкевич.

(9.10.1886—11.03.1977) — української дитячої письменниці

Народна вчителька

Серед пам’ятних дат жовтневого календаря — ювілей відомої громадської діячки, письменниці, педагога Іванни Блажкевич. Непросто визначити, що заслуговує більшого пошанування: її громадська, творча чи освітянська діяльність? Та головне, що все життя Іванна Блажкевич послідовно, невтомно і жертовно трудилася в ім’я найвищого ідеалу — служіння Україні.

Належала вона до тієї славної когорти української інтелігенції, котра гартувалася і гуртувалася не за світськими розмовами в аристократичних салонах. Народилася 9 жовтня 1886 року в Денисові, нині Козівського району, у сім’ї вчителя Омеляна Бородієвича. Вдома шанували рідну мову, дотримувалися українських звичаїв. Духовними поводирями для юної Іванни, які значною мірою формували її світогляд, стали твори Івана Франка і Лесі Українки, що були у домашній бібліотеці. «У мені живуть іскри її творчого духу і твердої волі», — не раз пізніше згадувала про вплив Лесиної поезії.

Згодом особисто познайомилася з Іваном Франком (до речі, його виступ на вічі слухала ще у дитинстві, коли Каменяр приїздив до сусідніх Купчинців на запросини місцевого поета Павла Думки), Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською, Уляною Кравченко, Володимиром Гнатюком та іншими відомими культурними і громадськими діячами.

Вчителькою стала за родинною традицією, але свою освітянську і просвітницьку роботу не обмежувала шкільними стінами. Сформулювала для себе кредо, слідувати якому закликала й однодумців: «Доложім старань, щоб у спадщині прийдешнім поколінням лишити більше освіти і знання, ніж нам їх лишили наші діди». Зокрема, вчителюючи у Залукві біля Галича (нині Івано-Франківська область), особливо опікувалася дітьми, котрі осиротіли під час Першої світової війни, повсюдно організовуючи для них притулки.

Коли 1 ли
стопада 1918 року у Львові вибухнуло національно-визвольне повстання й утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), без вагань поспішила в епіцентр революційних подій. Там представники повітів отримали наказ: по всій Галичині брати владу у свої руки. Іванна Блажкевич, повернувшись додому, з допомогою селян роззброїла місцеву комендатуру австрійської жандармерії.

Після поразки ЗУНР і в Залукві, і в своєму рідному Денисові, куди згодом повернулася, зазнає постійних переслідувань новою окупаційною владою — польською, були численні обшуки, арешти. Було й найстрашніше — шовіністи підступно отруїли двох донечок, а згорьованій від непоправної втрати матері підкинули цинічну записку: «Щоб пані мала пам’ятку». Пригрозили, що будуть ще «пам’ятки», якщо не зверне з обраного шляху.

Не залякали. Вона залишалася такою ж невгамовною поборницею національних і загалом людських прав. Провела понад 700 мітингів, активно розбудовуючи діяльність товариства «Сільський господар», поширюючи кооперативний рух, який економічно унезалежнював українських селян. Створювала дитсадки, читальні «Просвіти», організовувала різноманітні курси для жінок, невідступно домагалася, аби українські діти могли навчатися у школах рідною мовою. Свій публіцистичний хист спрямовувала на те, щоб не укорінювалося у селах пияцтво, невігластво. «Значіть кожен день хоч би маленьким ділом на шляху поступу в боротьбі з темнотою», — зверталася зі сторінок тодішнього львівського часопису.

У Галичині болісно сприйняли звістку, що на теренах Радянської України лютує жорстокий голодомор. У книзі-меморіалі «Голод — 33», зокрема, розповідається про те, як Іванна Блажкевич їздила по селах і палкими промовами закликала кооператорів допомогти хлібом єдинокровним братам. Галицькі хлібороби відгукнулися без зволікань — загалом назбиралося мільйон центнерів збіжжя. Але вже замовлений ешелон так і не перетнув Збруча, бо радянський консул у Львові заявив, що допомога не потрібна. «Ми чули той стогін людський, нам ввижались ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по всій Україні, — згадувала письменниця. — І серце обливалося кров’ю, що зарадити їхньому лихові ми не змогли». Восени 1938 року до Денисова вступив польський каральний загін — надто вже відверто (ясна річ, не без впливу Іванни Блажкевич) висловлювало свої національно-патріотичні погляди місцеве селянство. Особливо жорстоко катували «народну вчительку», як шанобливо величали її в усій окрузі. Напівживу селяни відвезли цю мужню жінку до Львова, де лікарям заледве вдалося врятувати їй життя. Але й ця «пам’ятка» не зупинила незламну патріотку на многотрудному шляху до омріяної волі України:

О Мати Божа. О райський цвіте,

Тебе благають маленькі діти:

Не дай в неволі нам пропадати,

Вільну Україну верни нам, мати!

Ці рядки Іванна Блажкевич написала у час національно-визвольних змагань 1918—1920 років, коли в українців була велика надія здобути волю і кращу долю. Написала для дітей, яким загалом присвятила більшу частину свого творчого доробку. Її віршовані п’єси ставили на сценах сотень шкіл Галичини. Книжечки — «Святий Миколай у 1920 році» (про важке дитинство після Першої світової війни), «Тарас у дяка» і «Діло в честь Тараса» (присвячені Тарасові Шевченку), «Івась-характерник» (про Івана Франка), «В мамин день», «Оповідання» — вчили доброти, прищеплювали дітворі господарський хист. Проте радянські ідеологічні цербери наглухо заперли їх до спецфондів бібліотек. Натомість письменниця створила низку нових поетичних збірок для дітей, які досі вважаються кращими серед розмаїття подібних: «Подоляночка», «Прилетіли лелеки», «Чи є в світі що світліше?», «Прилетіла ластівка».

Лише у 1963 році, за наполяганням Ірини Вільде та Олеся Гончара, Іванну Блажкевич прийняли до Спілки письменників України. Та це ще не означало, що вона вільна у своєму виборі. Її творчість повсякчас намагалися скеровувати у «правильне» русло. Ось, приміром, як один з таких «лоцманів» роз’яснював їй, за яких умов може побачити світ у «Літературній Україні» її черговий твір: «Воно й само напрошується, щоб ви силою сатири розвінчали попа... Хай піп прийде до хати, відправить молитву, а потім все село дізнається, що то витівка діда Панаса. А ще було б краще, щоб дід Панас був дотепним атеїстом. Скажіть, хіба не зброя в руки?»

Невтямки було тому дорадникові, що подібна «зброя» неприйнятна для високоморальної письменниці. Свого часу вона навіть своїй добрій приятельці Ірині Вільде не змогла пробачити, що та на догоду владі переробила роман «Сестри Річинські»: «Де ви набрали стільки нечисті? Скільки я знала священичих родин, в котрих дружини священиків були носіями культури в селах».

...У жовтні 1976-го, святкуючи свій 90-річний ювілей, народна вчителька дарувала гостям саджанці вирощеного нею винограду (її садівничий талант заслуговує на окрему розповідь). Поетесі Галині Гордасевич тоді це видалося дуже символічним:

Візьміть лозу і посадіть в саду:

Нехай вона в землі укорениться.

Ще добре, якби там була криниця,

і я в той сад по осені прийду.

Але, на жаль, не встигла — наступної ранньої весни, задовго до цвітіння саду, Іванна Блажкевич одійшла у вічність.