"Життя і чин - для України" (до 150-річчя митрополита А. Шептицького)

Цьогоріч Україна на державному рівні вшановує пам’ять Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. 29 липня йому б виповнилося 150 років (29.07.1865 – 1.11.1944).  І з нагоди його ювілею маємо можливість  згадати та придивитися до особи митрополита, якого справедливо назвали Мойсеєм українського народу. Його могутня постать перевела наш народ через дві Світові війни. Він не втрачав відваги та віри попри всі обставини, що історично склалися не на нашу користь. Сьогодні ми бачимо, що його віра не була даремною.                                                                                

 27 липня 2015 року в Центральній дитячій бібліотеці відбулась година пам’яті «Апостол добра і любові», присвячена ювілею Андрея Шептицького. Бібліотекарі ознайомили присутніх з життєписом  та діяльністю митрополита на теми:

-      митрополит Андрей Шептицький і політика;

-      митрополит Андрей Шептицький і Тернопільщина.  

Читачі також переглянули документальний кінофільм «Спадщина Андрея Шептицького» та ознайомились із новою книгою, яка вийшла у Львові минулого року під назвою «365 днів з Великим Митрополитом. Роздуми на щодень».  В ній містяться цитати із текстів, які писав митрополит Андрей Шептицький про важливі події у житті Церкви та України.

Пропонуємо вашій увазі доповідь, підготовлену бібліотекарями «Митрополит Андрей Шептицький і Тернопільщина».

  Життя і діяльність Митрополита Андрея Шептицького тісно пов'язані й з нашим Тернопіллям, яке також зродило багато синів і дочок — послідовників його великих діянь. До них належить людина неймовірної стійкості, яку сам Господь послав знедоленій Україні, ще один титан думки і аристократ духу — Йосиф Сліпий.

Нелегко, дуже нелегко стати гідним спадкоємцем великої людини. А такого апостола добра і любові, яким був Андрей Шептицький — майже неможливо. Але мудрість Митрополита полягала ще й у тому, що за життя зумів вибрати на своє місце високо вартісного наслідника і виховати його. Цим наслідником був уродженець села Заздрість на Теребовлянщині Йосиф Сліпий.

30 вересня 1917 року, після свого повернення з російської в'язниці, в лаврі о.о. Студитів, в Уневі, Андрей Шептицький висвятив молодого Йосифа на священика. Після різкого загострення недуги Митрополита у 1920 році він фактично став його правою рукою. У 1939 році Й. Сліпий  отримав сан єпископа і після А. Шептицького впродовж сорока років очолював Українську Греко-Католицьку Церкву.  Варто пам'ятати, що із закриттям Києво-Могилянської академії знаменита в минулому вченість почала занепадати не тільки у православ'ї, а й у греко-католицизмі. Отже, Митрополитові Шептицькому потрібна була людина, яка б на основі європейського досвіду внесла свіжий подих в українське богослов'я.  Будучи богословом-теоретиком світового рівня і великим психологом, глава УГКЦ Кир Андрей переконався, що такою людиною має всі підстави стати молодий, сповнений енергії, високоосвічений священик Йосиф Сліпий. 

Митрополит бачив, що він ніколи не дбав про свою особу, а вся його журба була про церкву, про народ — своє стадо, бо «пастир добрий кладе і душу свою за стадо своє!»

І ще одну рису Йосифа Сліпого виділив Андрей Шептицький, коли у моторошному 1939 році вирішив зробити своїм наступником. Ні, йшлося не про надзвичайну талановитість й енциклопедичну освіченість, великі організаторські здібності, хоча все це було очевидним. Він не відступить, говорив у свою присмеркову годину Митрополит про Йосифа Сліпого, загине, але не відступить! І не помилився. Йосиф Сліпий не відступив навіть після 18 років поневірянь у тюрмах і концтаборах  комуністично - ГУЛАГівської імперії.

«Через увесь час о. Сліпий був одним із найближчих співробітників покійного митрополита А. Шептицького. Обидвох мужів Української Церкви об'єднувала сердечна приязнь. Покійний Митрополит мав глибоку пошану до працьовитого, тихого, серйозного і глибоко побожного ректора Богословської Академії. І його він поручив у Римі як свого помічника й майбутнього наслідника!»  — пише історик Церкви о. Іриней Назарко.

Митрополит підтримував багатьох вихідців з Тернопільщини, а  найбільш здібним допомагав проторювати шлях на ниві духовній, освітній, культурній і політичній. Зокрема, помітною постаттю в історії Церкви став о. Григорій Хомишин, який народився в селі Гадинківці тодішнього Копичинського повіту (нині Густинського району). У 1902 році Митрополит призначає Г. Хомишина ректором Львівської Духовної Семінарії, а через два роки висвятив на єпископа Станіславського, де він прослужив понад 40 років. Однак на схилі літ йому у важких муках і стражданнях довелося нести свій хрест на Голгофу долі. У 78  років 11 квітня 1945-го, Григорія Хомишина разом із Митрополитом Йосифом ліпим, іншими єпископами й священиками УГКЦ, органи НКВС віддали на поталу найгрубішого безправ'я і насилля. Наприкінці грудня того ж року життя ісповідника віри обірвалося у більшовицькій катівні - Лук'янівській в'язниці Києва, а місце його вічного спочинку невідоме й досі. У своїй книзі «Владика Григорій Хомишин» автор з діаспори П. Мельничук наводить спогади колишніх політв'язнів. 

Немічний, хворий і виснажений, прикутий до ліжка, єпископ пошепки молився.  Двоє злочинців, пограбувавши його останні пожитки, зажадали віддати й золотий хрест, який пропав ще у Львівській в'язниці. Злобно, з диявольською ненавистю вирвали з його рук вервицю, на що Владика зауважив: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять».

На жаль, ці його слова були останніми...  Хрест, який несла ця велика й мужня Людина, не тільки її особистий, а й хрест замученої Церкви та самостійної України. Ще одному нашому землякові, уродженцю Золотого Потока на
Бучаччині, згодом польовому духівникові УГА о. Якимові (Олексі) Фещаку Митрополит Андрей у 1911 році доручив редакторство популярного релігійного місячника «Місіонер».

Відомий як поет, прозаїк, проповідник, громадський діяч, автор праць «Післанництво українського народу», «Релігія і життя» та інших колишній парох у селах Зарваниця на Теребовлянщині та Звенигороді неподалік від Бучача, о. Василь Мельник (псевдонім Василь Лімниченко). Він студіював богослов'я у Львові, був префектом Малої Семінарії, у 1923 році редагував «Альманах Українських Богословів». Андрей Шептицький схвально відгукувався про його літературну діяльність. Шлях до майбутньої наукової, духовної та освітньої діяльності проклав Митрополит і вихідцю із Бучача о. д-ру Теодозію Титу Галущинському, який став доцентом Львівського університету, а згодом ректором Духовної Семінарії у Львові та архімандритом чину св. Василія Великого у Римі. Варто згадати ще одного вихідця із Бучаччини з с. Переволоки о. Йосифа Ладочного, який користувався великим авторитетом і довірою у Митрополита.

 Він разом з братом Владики Климентієм Шептицьким та о. Фотієм протягом останнього місяця життя Кир Андрея був поруч з ним, причащав Митрополита перед смертю.  Починаючи з 1900 року, А. Шептицький часто бував на Тернопіллі. Автор книги «Великий Василиянин» (Нью-Йорк, 1960) Михайло Островерха (псевдонім Михайло Осика) згадує, що коли він був малим, то до Бучача в монастир о.о. Василіян у 1900 році приїжджав єпископ Станіславський Андрей, бував він у цьому місті і в 1910 році. 

На Зборівщині Андрей Шептицький посвячував церкву у Малашівцях (1904р.); проводив канонічну візитацію у Бзовиці (1904р.), Мшані (1904) провадив священну коронацію чудотворної ікони Ісуса Христа  у Зборові (1905р.).

При нагоді посвячення церкви у Манаєві (1910р.) митрополит Андрей дізнався, що під дзвіницею є якась яма, закрита дошками, до якої скидали всякий “непотріб”. Митрополит велів відкрити яму і наказав хлопцям виносити з неї все, що там було. Добули звідти фелони, зроблені з простого доморобного полотна, чашу роботи якогось сільського майстра з дерев'яною підставкою, а на самім споді в ямі було багато старих образів, мальованих на липових дошках. І хоч вони були знищенні, спорохнявілі і поточені червами, митрополит забрав кілька з них до музею.

Будучи добрим знавцем він висловив думку, що ті образи є творами дійсних митців з тієї самої школи, що існувала при Скиті Маневськім на Підгір’ї. Та мусили вони походити з якоїсь більшої церкви, яка, певно, колись була в Манаєві.

“Відвідавши село Загір’я Зборівського району, митрополит Андрей дарував людям книги, молитовники, бо дбав про їхню освіченість та духовне життя. Під час відвідин парафії він зустрічався з вірянами та цікавився знанням катехизму, заохочував читати”,- розповідав адміністратор місцевої парафії о. Андрій Олійников. Князь УГКЦ А. Шептицький на початку XX ст. побував і у Підволочиському краї, посвячував храми у Токах та Горіхівці, а також побував у Заднишівці та Підволочиську.  Дорогу митрополичому екіпажу встеляли квітами, килимами, люди вздовж дороги стояли навколішки - таким був авторитет митрополита Андрея. Сьогодні одна з вулиць Підволочиська носить його імя.

Андрей Шептицький сприяв викупленню храму в Підволочиську, тому що українці своєї церкви не мали, а ходили молитися до Староміщини. Поляки ж мали один костел, а згодом збудували другий - Святої Софії, який освячено 18 вересня 1909 року. Старий вирішили продати. Не дійшовши згоди з українцями, продали

його євреям, які хотіли приміщення використати під склад.  Рабін заперечив це робити у святому місці. Вирішили перепродати українцям храм під векселі. Однак люди задумалися над тим, чи зможуть зібрати самі стільки грошей і звернулися за допомогою до митрополита Андрея.   

Шептицький дав згоду і написав візу про збір грошей одноденної таці по всій Галичині на користь церкви у Підволочиську. Одночасно мешканці Підволочиська  також виявили згуртованість і зібрали відповідні кошти на покриття заборгованості. Таким чином за сприяння митрополита Шептицького були зібрані кошти і церква Пресвятої Тройці залишилася у власності парафіян-українців Підволочиська.  І до сьогоднішнього дня отці та вдячні парафіяни щиро моляться за фундаторів і доброчинців храму Пресвятої Тройці. Коли під час польсько-української війни у 1918 році у Скнилові згорів монастир оо. Студитів, того ж року Митрополит купив землю в Зарваниці, а вже через два роки будує тут монастир Івана Хрестителя і відвідує його.

До 300-літнього ювілею св. Йосафата 19 жовтня 1925 року в місті Борщові оо. Редемптористи проводили місію. Після її закінчення Митрополит Шептицький прислав телеграму — архієрейське благословення, де писав, що сам прибути не може, але духом з усіма вірними, і хай молитвами св. Йосафата сповняться всі бажання українського народу. Почувши про глибокий розум та неабиякі професійні успіхи о. д-ра Миколи Конрада зі Струсова як доктора богослов'я і викладача Тернопільської гімназії, Митрополит у 1929 році доручив йому стати духівником університетської молоді у Львові. Тут же, у Духовній Семінарії, він був професором історії філософії та соціології, згодом, аж до початку Другої світової війни — деканом філософського відділу. Не полишаючи сам наукової праці з майбутніми душпастирями, у різні роки Митрополит запрошував викладачами до Львівських Духовних Семінарії й Академії з таких дисциплін, як історія Вселенської Церкви, богослов'я, історія Унії, процесове право, церковно-слов'янська, грецька мови й уродженців нашого краю: оо. професорів, д-ів Спиридона Кархута (з Борщівщини), Олександра Надригу (з Бережанщини), Михайла Соневицького (з Гусятинщини), Миколу Чубатого (з Тернополя), Володимира Стецька  зі Збаражчини), Леоніда Лужницького (зі Скалатщини) та

багатьох інших.  Майже всі вони були дійсними членами Богословського Наукового Товариства (БНТ) і Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ).

Ще один, хоч і не досить приємний факт, пов'язаний із нашим  Тернопіллям, влучно характеризує Митрополита як людину, котра покликана повсякчас

самовіддано й чесно служити Богові та своєму знедоленому народові. Ось які записи знаходимо у книзі о. д-ра Ю. Федоріва «Історія Церкви в Україні»: «Коли блаженної пам'яті Митрополит Кир Андрей Шептицький був єпископом Станіслава, йому стало відомо, що один отець духовний в селі Монастирського повіту... не править вечірні,... він приїхав повозкою у село... і їдучи сказав: «Другим разом хоч дайте знати, отче, що у вас вечірні не буде, то я відслужу...» .

Чи не найбільш переконливо проявилися гуманістичні риси Митрополита у ставленні до дітей . У період нацистської окупації Андрей Шептицький врятував біля 400 єврейських дітей.  Так Митрополит переховував у себе рабина Лілієнфельда з міста Підгайців на Тернопільщині.

 Значною мірою завдяки меценатству і постійній підтримці Митрополита Шептицького Тернопілля вкривалось широкою мережею читалень «Просвіта», шкіл, гімназій, товариств «Рідна школа», хорових колективів, спортивних та інших громадських об'єднань.    

Митрополит Андрей Шептицький не раз бував  і в Тернополі зокрема. Тернопільське «Міщанське братство» обрало його своїм почесним головою. Вже у сані митрополита у 1901 році відвідує 28 листопада учнів Тернопільської української державної гімназії, а 30-го — вихованців Вищої реальної школи.

Митрополит Шептицький допоміг у придбанні земельної ділянки для спорудження нової церкви у Тернополі, яка, на жаль, так і не була споруджена. Тепер на цьому місці побудовано єпархальний будинок УГКЦ та встановлено пам’ятник Слузі Божому Андрею Шептицькому. Вулиця, яка носить ім’я Митрополита Шептицького, вже давно вийшла за межі давньої Широкої.

Відрадним є те, що Тернопілля вшановує пам'ять цього велетня духу і думки. І з нагоди 150-річчя від дня народження А. Шептицького маємо нагоду згадати та придивитися до особи митрополита, якого справедливо назвали Мойсеєм українського народу. Його могутня постать перевела наш народ через дві Світові війни. Він не втрачав відваги та віри попри всі обставини, що історично склалися не на нашу користь. Сьогодні ми бачимо, що його віра не була даремною.