Батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий учений (викладав у Московському інженерному училищі), інженер-гідротехнік, походив зі Слобожанщини, народився 1874 р. у сім'ї селянина Івана Шовгені в с. Кам'янка, Куп'янський пов., тепер Дворічанський р-н, Харківська обл., закінчив Інститут інженерів шляхів сполучення в С.- Петербурзі.
Мати — Шовгенова Юліянія (Уляна) (з дому Нальянч-Качковська), вчителька, походила з Поділля, з давньої української православної священицької родини, що мала білоруське коріння, народилася в м. Старокостянтинів, тепер Хмельницька обл., закінчила Бестужевські курси в С.-Петербурзі.
Коли Оленці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. У 1918 разом з родиною переїхала до Києва. Тут вона навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапила до саме такої. Лише тут, у Києві, вступивши до жіночої гімназії О.Дучинської, Лєночка, як називали дівчинку в родині, почала вивчати українську мову.
14 листопада 1920 її батько, професор Київського політехнічного інституту та директор Департаменту водних, шосейних і грунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР, разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів. Олена залишилася в Києві без засобів до існування і змушена була полоти городи в селах під Києвом, допомагати матері продавати або міняти речі, щоб придбати харчі, яких завжди не вистачало. З липня 1922 родина оселилася в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько на той час був ректором Української господарської академії. Тут Олена ввійшла до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів, колишніх вояків Армії УНР. У 1922 — 23 роках навчалася на Українських матуральних курсах у Подєбрадах, після закінчення яких отримала «матуру», документ, що давав право вступу до вищої школи.
У 1923—1929 навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Тут дівчина познайомилася зі студентом академії Михайлом Телігою — військовим фельдшером армії УНР, своїм майбутнім чоловком. Саме він, автор студентської роботи «Як я став свідомим українцем», та його товариші-офіцери українського війська, навчали Олену рідної мови, відкривали перед нею захоплюючі обшири героїчної й трагічної української історії. Відомому письменникові Уласові Самчуку пізніше Олена розповість, як стала спілкуватися лише українською мовою. Одного разу молоді російські емігранти запросили її на вечірку. Їй було досить цікаво серед дотепниих кавалерів, аж поки дотепники не перейшли до звичного у шовіністичному середовищі монархістів глузування з української мови. Один називав щось російською, інші «перекладали»:«На плечо!» — «Залізяку на пузяку!»; «Портрет!» — «Мордопис!». Нарешті весело погодилися, що мова «хохлів» — «собача». Раптом Олена підвелася і, грюкнувши кулаком об стіл, голосно сказала: «Ви — хами, панове! Ця «собача мова» — моя мова. Мова моїх батька і матері. Я більше вас не хочу знати!». І відтоді вже говорила винятково українською.
З Михайлом Телігою Олена Шовгенова вінчалася 1 серпня 1926 р. у церкві св.Миколая в Подєбрадах. Щоб не розлучатися навіть у смерті. Згодом про них скажуть:«Вона загинула за національну ідею, він – за неї»…
Коли точно Олена Теліга почала писати вірші, достеменно не відомо. Розповідають, що 1928 р. її вірші та листа нібито за її підписом один зі знайомих надіслав Дмитрові Донцову — редакторові журналу «Літератeрно-науковий вісник» та одному з ідеологів українського націоналізму. Донцов відповів на листа, надрукував у журналі кілька віршів початківки. Так почалася їхня тривала приязнь, якій Олена великою мірою завдячує формуванням свого твердого українського світогляду, та, певне, і становленням як поетеси й критика.
У 1929 -1939 рр. Теліги мешкали у Варшаві. Дошкуляли нестатки. Олені доводилося працювати і манекенницею в крамницях, і танцівницею в кабаре, нарешті знайшлася робота вчительки початкових класів в українській школі. Водночас вона не полишала активної літературної діяльності, співпрацюючи з «Вісником» Донцова, беручи участь у літературних дискусіях та творчих вечорах. Протягом 1939—1941 рр. Теліга мешкала у Кракові. У грудні 1939-го познайомилась з Олегом Ольжичем, відомим вченим-архітектором, поетом і керівником Культурної референтури ОУН. Вступила до Організації Українських Націоналістів, у Культурній референтурі писала тексти відозв та листівок, які потім таємно доправлялись в Україну для поширення. Після розколу організації ввійшла до ОУН(м). Від початку радянсько-німецької війни організація зайнялася формуванням похідних груп на Наддніпрянську Україну. Рух на Велику Україну очолив Олег Ольжич. До Києва перші похідні групи ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 р., коли тут іще перебувала Червона армія. Згодом надійшло іще понад сотню членів ОУН.
В одній із похідних груп Олена Теліга, разом із Уласом Самчуком, перейшла польський кордон, опинилась у Львові, й на початку жовтня 1941 р. прибула до Києва. Займалась гуртуванням літераторів, очолила створену 8 жовтня Спілку українських письменників, брала участь у діяльності Української Національної Ради, співпрацювала зі щоденною газетою «Українське слово». У листопаді 1941 р. почав виходити літературний додаток до «Українського слова», насправді ж цілком окреме видання «Літаври». Теліга стала його головним редактором. Прискіпливо переглядала кожен матеріал, категорично відмовляючись публікувати славослів’я на адресу окупантів. Співробітник часопису Михайло Ситник згадував, що якось редакторка йому сказала про один із таких матеріалів: «Прошу цей мотлох кинути до коша. Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували».
7 грудня вийшло останнє число «Літаврів» — німецька влада заборонила видавати журнал надалі. У середині грудня 1941 р. була заарештована редакція «Українського Слова»: Іван Рогач, Петро Олійник, Ярослав Оршан-Чемиринський, Іван Кошик, Яків Шумедла. За наказом окупаційної влади почало виходити «Нове українське слово», новий редактор якого надав газеті чіткого пронімецького спрямування. Над Оленою Телігою нависли щільні хмари, однак до репресій іще не дійшло. На цей час вона вже мешкала разом із чоловіком – Михайло приїхав до Києва наприкінці листопада.
На початку 1942 р. почалася нова хвиля арештів: до німців уже остаточно дійшло, що українські націоналісти провадять власну політику. Ольжич наполягав на негайному переїзді Теліги подалі від Києва, проте вона заявила, пригадавши, як уперше емігрувала зі столиці 20 років тому: «Я добровільно вдруге з Києва не виїду!»
8 лютого до Теліги додому прийшли з ґестапо. Вона не відчинила дверей, німці, на диво, ламати двері не стали. Ольжич через посланця спробував переконати Олену, аби не йшла наступного дня на роботу до Спілки, бо там очікується засідка. Однак Теліга не могла залишити колег у небезпеці. 9 лютого 1942 р., в понеділок, Олена Теліга прийшла до Спілки, на роботу. Там уже перебували ґестапівці. Близько 15.00 вони наказали всім, хто не належав до керівництва чи працівників, забиратися додому. Всіх решту відвезли до будівлі ґестапо на Короленка (нині Володимирська),33. За годину потому з власної волі туди прийшов Михайло Теліга: збагнувши, що заарештували тільки членів Спілки, він, аби до останку бути поряд із дружиною, назвався письменником. У камері №34 ґестапівської катівні вона видряпала тризуб і напис: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». Разом зі своїм чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Рогачем, Володимиром Багазієм та іншими українськими націоналістами Олена Теліга була розстріляна 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру.
В урочищі знайшли свою смерть від куль окупанта професори Лазорко і Махиня, науковець Форостівський з дружиною, інженер Романов, архимандрит Вишняков, священики, черниці, близько 500 членів «Буковинського куреня» — загалом 621 учасник ОУН та багато прихильників. Усі збірки віршів Олени Теліги — «Душа на сторожі» (1946); «Прапори духа» (1947); «О.Теліга. Збірник» (1977); «Полум'яні вежі» (1977) — вийшли друком після її загибелі.
В незалежній Україні були видані «Вибрані твори», а також твори, документи та біографічний нарис «О краю мій», листи поетеси та спогади про неї. 21 лютого 1992 на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру членами ОУН та представниками патріотичної громадськості України вперше було поставлено Пам'ятний Хрест.
22 травня 2006 року президент України Віктор Ющенко видав Указ про відзначення 100-ліття від дня народження Олени Теліги, згідно з яким: 21 липня 2006 року був випущений присвячений їй конверт із спец погашенням. 24 серпня 2006 року урочисто відкрито на її честь меморіальну дошку в Заліщиках на будинку колишньої вілли «Вікторія», де вона відпочивала в серпні 1936 року. 2007 року Національний банк України випустив монету номіналом 2 гривні із зображенням Олени Теліги.
13 грудня 2008 року в чеському містечку Подєбради на будинку, де містилися матуральні курси, на яких навчалася Олена Теліга, урочисто відкрита меморіальна дошка на її честь. 28 лютого 2009 року в Києві урочисто відкрито меморіальну дошку на будинку № 25/18 по вулиці Л. Толстого, в якому проживала Олена Теліга перед розстрілом у лютому 1942 року. 31 серпня 2009 року відбулося урочисте відкриття пам'ятника Олені Телізі у місті Києві на території скверу «Поляна» по вулиці Політехнічній навпроти 12 корпусу КПІ. Пам'ятник створено скульптором Володимиром Івановичем Щуром в 2008 році за кошти викладачів та випускника КПІ 1992 року Д.Андрієвського. 28 вересня 2009 року знову було відкрито та освячено дерев'яний пам'ятний знак-хрест загиблим членам ОУН замість зруйнованого у ніч на 15 липня 2009 року. 2016 року, з нагоди 110 річниці від дня народження Олени Теліги, в Бабиному Яру було встановлено і освячено кам'яний хрест замість дерев'яного.
25 лютого 2017 на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» у Києві відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі. Участь у заході взяли представники громадськості, молодь, чиновники та духовенство. Освятив пам'ятник патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Чудовий пам’ятник поетесі встановлено і в парку КПІ. Меморіальні дошки на честь Олени Теліги встановлені також: у Львові — на проспекті Тараса Шевченка (колишня вул. Академічна), де в 1941 р. у будинку № 11 збиралися похідні групи ОУН. у Рівному, на будинку, де була редакція газети «Волинь». Ім’ям Олени Теліги названі вулиці у Києві, Дніпрі, Житомирі, Запоріжжі, Львові, Рівному, Сумах, Ужгороді та багатьох інших містах України.
Запроваджена міжнародна літературно-мистецька премія імені О.Теліги. «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, я тверда й сувора: О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог».
Олена Теліга.
Працівниками Центральної дитячої бібліотеки підготовлена книжкова виставка
«ОЛЕНА ТЕЛІГА :
ВЕЛИЧ
ДУХУ І СИМВОЛ
ЧЕСТІ »
/115 років від дня народження/
Немає коментарів:
Дописати коментар