вівторок, 21 березня 2017 р.

Міжнародний день людини з синдромом Дауна


Імовірність народження дитини з синдромом Дауна збільшується з віком матері і в меншій мірі, але все-таки залежить і від віку батька. Один з факторів ризику також близькоспоріднені шлюби. Але всеж...
Пацієнти з синдромом Дауна навчаються і при застосуванні відповідних методик можуть розвиватися в інтелектуальному плані. Народжені з синдромом Дауна діти можуть навчитися не тільки самообслуговуванню, але і читати, рахувати й писати, доступні їм і спеціальні знання. Коефіцієнт інтелекту (IQ) людей з синдромом Дауна коливається від 20 до 75 (нормою вважається IQ більше 70).


День проведення Міжнародного дня людини із синдромом Дауна вибраний не випадково, це двадцять перший день третього місяця пов’язаний з 3 копіями 21-ої хромосоми. Вперше цей День став щорічно відзначатися з 2006 року і був заснований на VI міжнародному симпозіумі по синдрому Дауна, проведеному в Пальма де Майорка, за ініціативою правлінь Європейської та Всесвітньої асоціацій Даун-синдром.
Міжнародний день людини з синдромом Дауна ставить перед собою мету привернути увагу суспільства до проблем людей з обмеженими можливостями, 
Як і в усьому світі, в рамках Всесвітнього дня людей з синдромом Дауна, в Україні  проходила щорічна масова акція – флешмоб «LOTS OF SOCKS». Суть акції полягає в тому, що люди, які висловлюють толерантність і підтримку людям з синдромом Дауна, 21 березня надягають яскраві, непарні шкарпетки, як символ додаткової хромосоми.А різні шкарпетки дають можливість відчути, як це бути не такі як усі. Дуже хочеться щоб ці "сонячні" діти  почували себе серед нас рівними, а їхні сім"ї- щасливими разом.
У Тернополі створили мультфільм, що порушує проблеми адаптації дітей-інвалідів.
 Відеопроект зроблений на основі радіоказки Волинської ОДТРК. Автор тексту — львівський психолог Олег Романчук.
Пропонуємо вашій увазі цю казку.
Олег Романчук 
"Соловейко з одним крилом" (казка)
     Ця історія сталася у великому лісі.

     Однієї весни побралися соловей та солов’ївна, звили гніз­дечко собі в розлогому гіллі великого дуба і стали з нетерпін­ням чекати на перше своє пташеня. «Подивися, яке гарне, у кольорові краплинки вдалося нам яйце! Я певна – ця дитина буде особливою», – з гордістю казала солов’ївна чоловікові. «Так, ми будемо найщасливішими батьками в лісі, мені вже так хочеться побачити нарешті нашу дитину, заспівати з нею!» – відповідав соловей і заводив на повні груди свою радісну піс­ню. Та пісня лунала цілу ніч: і всі, хто її чув – звірі лісові, люди, що жили в сусідньому селі – казали: яке щастя знову по довгій зимі чути солов’я! І од тих пісень їхні серця ставали добріші та щасливіші…
     І от, якось одного дня з яйця хтось голосно постукав, і шкаралупа затріщала. «Скоріше, скоріше!» – загукала до чоло­віка солов’ївна. Вона дуже не хотіла, щоби він пропустив цю особливу мить. Обоє схилилися над гніздом в очікуванні. І от, іще одне постукування – і шкаралупа трісла навпіл, а звідти виглянуло мале, смішне і неймовірно гарне дитинча… Воно було справді неймовірно гарне. Від зворушення мама й тато оніміли. «Нехай пісні твої будуть благословенними!» – врешті першим отямився тато і промовив традиційні в солов’їному роді слова привітання новонародженому. «Ми любимо тебе і підтримаємо у твоєму польоті», – вже від себе додала мама. І солов’ятко, немов зрозумівши зміст отих слів, радісно по­рухалося і… батьки перелякано сахнулися: воно народилося з одним крилом! «Як же воно полетить, бідне, у теплі краї?» -з розпачем промовила мама. «А як зможе добувати собі поживу, воно ж не зможе літати?», – зажурився тато. їм обом було дуже сумно. Врешті пташенятко нагадало про себе по­пискуванням і цим привело батьків до тями. «Йому ж, мабуть, хочеться їсти?!» – сказала мама, і тато вмить полетів шукати якоїсь поживи, а солов’ївна задумано сиділа на гілці біля гніз­да і дивилася на свою дитину… «Що чекає її та нас усіх, яка доля нам судилася? Чи дамо ми собі раду з цим випробуван­ням?» – думки роїлися в голові, мов мурашник…
     Минали дні, за весною надійшло тепле літо. їхній малень­кий синочок-соловейко ріс дуже кволо, не так, як інші пташе­нята, немов йому бракувало не тільки одного крила, а й ще чогось, дуже важливого для росту. Батьки старалися як мог­ли: літали весь день, визбирували і приносили для сина най­кращу поживу з усього лісу, але пташенятко далі було кволим. А коли надходив вечір, батьки потомлені примощувалися коло свого пташеняти в гніздечку і мовчки засинали… Пере­повнені смутком, вони не могли співати своїх пісень… «Уже замовкли наші солов’ї», –  із сумом зауважували і звірі лісові, і хлопці з дівчатами, що виходили увечері за село погуляти. І їм самим менше хотілося співати…
     Минали дні. Уже попідростали пташенята в інших птахів, і батьки вчили їх літати… Наближався час, коли треба було привести своїх дітей і показати їх пташиній громаді. Батьки старанно причепурювали своїх пташенят, учили їх привіталь­них пісень і з нетерпінням розповідали про день, коли вони зустрінуться зі своєю великою родиною. Але для нашої сім’ї соловейків, що ближчим ставав той день, то з більшою три­вогою билося їхнє серце: «Як ми полетимо на пташиний збір, коли наш син не вміє літати? Що скажуть інші про нього? Чи приймуть його?» – хвилювалися батьки. Врешті вирішили, що тато полетить один.
     Ніколи ще мати-солов’ївна не чекала так на повернення свого  чоловіка, як того дня. Він прилетів з пониклим від суму поглядом і довго не хотів говорити. Врешті, коли їхній і ни зас­нув, батько промовив: «Вони сказали, що у справжніх птахів два крила, отож, нашого сина не можна вважати справжнім, а тому він не є членом громади. А ще сказали – що то погана прикмета, коли громада приймає до себе когось, не схожого на всіх». – «Але ж ми не покинемо його тут одного на зиму! Він же без нас пропаде!» – з болем вигукнула солов’ївна. «Так, ми не покинемо!» – твердо промовив батько-соловей і, вдихнувши на повні груди, почав співати. І щось сталося тієї миті таке, що і дружина його підхопила ту пісню, і співали вони отак разом до самого ранку. Співали свій сум, свій біль,  свою тугу і свою любов… І коли над лісом урешті зійшло сонце у їхніх очах було щось нове, в їхніх очах світилася рішучість любові і якась нова сила життя…
     Щось дивне сталося тієї ночі, бо синочок-соловейко почав швидко рости і міцніти. До того ж він підспівував татові й мамі, і їхня спільна пісня щоночі лилася над лісом, над селом, під небесами… «Яка краса, яке диво! – казали зачаровані звірі лісові і люди з сусіднього села. – Солов’ї співають під осінь співають так гарно, як не співали навіть навесні!» Своїм співом проводжала родина соловейків за небокрай птаство, і листя, що опадало з дерев, і зорі, що спадали з неба. Маленький соловейко був дуже щасливий: він як не співав, то сміявся, як не сміявся, то співав. А мама і тато любили його, любили гак гаряче, що, здається, навіть не відчували, як дні і ночі щораз холоднішали. Вони з розумінням дивилися в очі один одному, готові любити і співати до останньої миті, допоки зима  не скує кригою їхню пісню і серце…
     Того року зима настала як завжди несподівано – уночі. Стара жінка із крижаним серцем, що приходила щороку, щоб дати спокій та відпочинок землі й деревам, вкривала все сво­їм сніжним покровом. Але цього разу ніч, коли увійшла зима у великий ліс, принесла і їй несподіванку. Вона почула і спів, якого не чула ніколи за всі свої незліченні роки життя, – спів солов’їв… І було в тому співі щось таке, від чого защеміло і розтопилося її крижане серце, а на старому зморшкуватому обличчі з’явилася усмішка… І була того року зима теплою як ніколи… Солов’ї співали всю зиму, і ніхто не померз того року від завірюхи: ні звірі, ні птахи, ні люди… А деякі дерева навіть удруге зацвіли…
    А тоді знову настала юна весна у квітах і золотих проме­нях сонця. Соловейкові батьки розбудували своє гніздечко, і вже невдовзі солов’ївна висиджувала в ньому нове яйце. Бать­ко ж приносив їй поживу, а син співав і вдень, і вночі, з нетер­пінням чекаючи на появу братика чи сестрички. Народилася сестричка. Вона була дуже гарною і мала два крила. Виплекана в піснях та любові, вона добре росла, швидко навчилася літа­ти, а що була дуже веселою і до всіх приязною, то скоро в неї з’явилося багато друзів серед птахів та звірів. Вона приводила їх також до свого брата, що не умів літати, і він тішив їх усіх своїми піснями. Невдовзі у нього теж з’явилося багато друзів. Вони придумали для нього щось дивовижне – з лози сплели маленького кошичка, у якому соловейко міг сидіти, а вони ле­тіли і несли його, тримаючи кошичка у лапках. І всім їм було добре і радісно разом!
     Врешті, коли настав час відлітати в теплі краї, усі пташеня­та заступилися за свого товариша солов’я. «Ми будемо нести його почергово, ми не можемо залишити друга!» – в один голос вигукнули вони, і птаство відступило перед їхньою одностайністю. А найщасливішими того дня були соловейкові батьки. «Він справді щасливий! Він знайшов стільки друзів, і він так гарно співає!» – гордо промовив батько. «У нас чудові діти!» – схиливши голову на плече чоловікові, промовила солов’ївна.
     Той переліт був особливим для усієї пташиної зграї. Усі птахи несли почергово кошичок із соловейком. Була якась особлива радість у тому, щоби дбати не тільки про себе. Мож­ливо, саме тоді громада вперше відчула силу, яка є в єдності й у взаємній підтримці. А ще особливим було те, що родина вперше летіла з піснею. Раніше птахи, коли летіли в далеку путь, не співали, бо берегли сили для перельоту. Але цього разу для них співав маленький соловейко. Він був щасливий, що у такий спосіб може віддячити своїм друзям. І від тієї пісні переліт був легкий і радісний як ніколи…
     У тому краю, куди вони прилетіли, було тепле літо. Втомлені від перельоту, птахи приземлилися перепочити на розлогому дереві посеред великого лугу. А старий соловей, провідник зграї, здійнявся у небо, щоби побути на самоті й подумати. А коли врешті повернувся, то скликав до себе всіх і промовив: «Мабуть, у природі не буває помилок, і кожен із нас такий, як він є, має своє важливе призначення. Відтепер у нашій громаді буде місце для кожного, і ми всі будемо турбу­ватися один про одного. А маленький соловейко допоміг нам усім збагнути найголовніше: те, що робить птаха справжнім птахом – то не сила крил і не величина дзьоба, а та пісня, що живе у серці!»
     Того дня на великому лузі у пташиній громаді було ве­лике святкування з піснями і танцями… Того дня на вели­кому лузі розквітло багато нових квітів… Вони цвітуть там і досі. А у пташиній родині досі дітям своїм і дітям дітей своїх переповідають історію про соловейка з одним крилом і співають пісні в пам’ять про радість того дня… І від тих пісень увесь світ стає добрішим і щасливішим.
 А також хочемо познайомити вас з книгою відомої української письменниці Галини Вдовиченко «Ліга непарних шкарпеток», хоча вона і не зовсім зачіпає цю тему. Авторці вдалось від початку знайти несподіваний і дуже точний (а це особливо важливо у царині дитячої літератури) хід. Цей хід заявлено вже у назві – Ліга непарних шкарпеток.
Непарні – це не такі як усі. Гірші? Ображені життям? А, може виняткові, кращі? І так, і ні.

Жива, соковита розповідь про нелегке життя непарних шкарпеток, про пошуки друзів, про житейську солідарність і самопоміч, про протистояння, як нині модно казати, зовнішнім викликам у особі кота Бублика, вкупі з цікавими, веселими і не дуже пригодами героїв – робить книжечку Галини Вдовиченко справжнім явищем у нашій літературі для дітей.Безумовно, дружба перемагає, безумовно, шкарпетки доводять свою потрібність, знайшовши чи й, навіть, не знайшовши собі пари.