Іван Карпенко-Карий, один із корифеїв українського побутового театру - 177 років ...

  #Іменинник_дня

 Справжнє ім'я - Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

29 вересня 1845 народився в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (Херсонщина). У сім’ї управителя поміщицького маєтку Карпа Тобілевича. З цієї творчої родини походили – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Навчався Бобринському повітовому училищі, яке в 1859 році закінчив на “відмінно”. Іван Тобілевич отримав посаду писарчука в 14 років, а згодом його підвищили до канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, ще пізніше – до столоначальника у кримінальній частині. Протягом 23 років був чиновником і довгий час був секретарем міської поліції в Єлисаветграді, звідки був звільнений і засланий 1883 за постачання паспортами революціонерів.

 1860-их років приймав активну участь у театральному житті. Він був членом  різних театральних груп, на основі яких і утворився театр корифеїв. Саме Карпенко-Карий був одним із його засновників. До українського Театру корифеїв належали: Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Карпенко-Карий. 

У 1880-і роки грав у трупі М. Л. Кропивницького, з 1883 року став писати драми українською мовою. У 1886 році в Херсоні вийшла збірка його драм: «Бондарівна», «Хто винен?» І «Розумний и дурень». У 1887 році була видана його драма «Наймичка» (в Херсоні), в 1891 – «Мартин Боруля» (надруковано в «Зорі»). Перевага його драм – жвавість, цілісність характерів і хороша мова. У 1900-1904 рр. письменник створив свою трупу. Сам грав переважно комедійні ролі. Славу письменникові принесли його комедійні твори. Усього І. Карпенко-Карий написав 18 п’єс.

Бурлака (1883); Безталанна (1884); Бондарівна (1884); Розумний і дурень (1885); 

Наймичка (1885); Мартин Боруля (1886); Гроші (1889); Сто тисяч (1889);

Батькова казка (1892); Паливода XVIII століття (1893); Лиха іскра поле спалить і сама щезне (1895); Понад Дніпром (1897); Чумаки (1897); Сава Чалий (1899); Хазяїн (1900); Гандзя (1902); Суета (1903); Житейськеє море (1904).

1906 — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на
лікування; поховано його на хуторі Надія. І. Карпенко-Карий назвав хутір «Надія» на честь дружини. 

Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література.